Сергій Павлович Шелухін – український вчений, видатний юрист, історик, дипломат, громадський і політичний діяч, представник народницько-демократичного напрямку української політичної думки міжвоєнного періоду, письменник, педагог, член п'яти наукових товариств.
Увійшов в історію українського державотворення як член Центральної Ради, генеральний суддя УНР, міністр судових справ в уряді В.Голубовича, Голова української делегації на мирних переговорах з РРФСР у червні 1918., член української делегації на мирних переговорах у Парижі в 1919 р., виконуючий обов'язки міністра в уряді В.Чехівського тощо.
Неординарна постать Шелухіна, його наукові та публіцистичні праці замовчувалися радянською історіографією. Про нього навіть згадки не було не стільки у монографіях чи підручниках, а навіть в енциклопедіях чи довідниках, виданих у радянський час.
Народився Шелухін 6 жовтня 1864 в селі Деньги (Денеги) Золотоніського повіту Полтавської губернії (нині Черкаська область) в родині дворян. Сім'я Шелухіних має глибоке українське коріння. Одна з гілок родоводу бере свій початок з XVIII ст. від полковника Панькевича, котрий був соратником Богдана Хмельницького.
Першим його вчителем був І. Ф. Бойко – племінник Тараса Григоровича Шевченка. До вступу у Лубенську гімназію його готувала тітка – освічена українка. Лубенську гімназію очолював на той час відомий український діяч та письменник М. Т. Симонов (Номис), який викладав там грецьку мову. Сергій уже в гімназії виявляв неабиякі здібності – у восьмому класі склав підручник з тригонометрії, схвалений відомим математиком А. Вінклером, про що було зроблено запис в атестаті зрілості, який він отримав у 1883 році.
У 1883 році вступив до університету св. Володимира в Києві для здобуття загальної освіти, де прослухав курси на фізико-математичному факультеті з алгебраїчного аналізу диференціального та інтегрального числення та ін. у професорів Ващенко-Захарченко, Авенаріус, Роммер, Шіллер.
У 1885 році перейшов на навчання на юридичний факультет Володимирського (Київського) університету, щоб здобути професію правника, яка давала, на його погляд, максимум свободи, яка припала до душі незалежністю судової роботи і становища судді.
Професор Буданов, після ознайомлення з роботою «Татьба по Русской Правде», зробив на ній напис «рос. Работа самостоятельная и дельная. Прошу автора переговорить», — і порадив зайнятися історією руського права та готуватися в професуру при університеті. Аналогічно зробив і професор Казанцев, ознайомившись з роботою студента «DOS по римському праву».
У 1888 році Шелухін закінчує навчання, їде на Херсонщину, де в Єлисаветграді стає кандидатом на судові посади в окружному суді. Спеціалізацію обирає собі цивільне право. Також проходить усі посади з кримінального права. Два роки вивчає ще медицину і виступає на засіданні Медичного товариства з доповіддю, яку було надруковано в «Літературно-Науковому віснику» в 1902 році. Працюючи в Єлисаветградському окружному суді С.Шелухін був почесним мировим суддею Кам'янець-Подільської мирової округи, головував на засіданнях з'їзду мирових суддів, згодом став прокурором Кишинівського окружного суду.
При цьому досить активно займався дослідницькою, публіцистичною роботою в «Єлисаветградському віснику», опублікував низку правничих статей, які мали реальні правничі наслідки. Уже в той час в Україні траплялись афери з фальшивими грішми. С. Шелухіним було написано статтю «Наказуемое мошенничество», яку згодом передрукував цілий ряд часописів. Після цих публікацій було видано відповідний закон і афери припинились.
Шелухін написав 20 праць із питань права, публікація яких викликала великий резонанс. Багато його статей та нарисів у 1892—1902 роках було надруковано у часописі «Бессарабець». Серед них — «Внебрачные дети по Бессарабским Законам», де доводилась штучність та казуїстичність чинних статей закону до позашлюбних дітей. Коли Сергій Павлович опублікував матеріал, де доводив, що однодвори та міщани, які проживають у сільській місцевості, підлягають волостним судам, а не земським начальникам, Сенат повністю погодився. Його нарис про незаконність позасудових арештів викликав скасування цієї практики.
У 1902 році Сергій Павлович переїжджає до Одеси, де 15 років служить членом Одеського окружного суду, потім — Генеральним суддею, і нарешті — сенатором з цивільного департаменту.
В Одесі він знову продовжує дослідницьку та наукову роботу. Виступає з доповіддю на засіданні наукового товариства «Волосна кримінальна і цивільна юстиція», доводить необхідність повної реорганізації суду. Його було обрано дійсним членом «Первого Юридического общества в Одессе». Після доповіді «Немецкая колонизация на Украине» юрист стає дійсним членом Київського юридичного товариства при університеті Св. Володимира. Ця доповідь привернула увагу французів та була передрукована французькою пресою. У журналі цього товариства надруковано статтю «Про адміністраційні кари і закон 2 серпня 1917 р.». У ній, посилаючись на праці професора А. Кістяківського та інших криміналістів, С. Шелухін доводить, що великі штрафи, в'язниця та заслання слугують не державі, а політичному свавіллю панівних груп і партій, позбавляючи свободи пригнічених. Це, — на думку автора, легалізований терор.
Працюючи в Одесі, Сергій Шелухін стає співробітником петербурзького журналу «Право» та «Одеського листка», у яких друкує кілька юридичних статей щодо права жінок бути захисниками в кримінальних та повіреними в цивільних процесах, зокрема «Права женщины быть присяжным поверенным по судебным уставам 1864 г.», «Еврейские метрические записи» тощо.
Після Лютневої революції С. Шелухіну, який був відомий і своїми друкованими працями з сільського питання, запропонували посаду в Петрограді, «позаяк я маю праці по селянському праву, не хотів би я перейти в Петроград в сенат по крестьянському департаменту». Але він відмовився, був головою Керівничого українського комітету, однак залишив Одесу, одержавши від товаришів по службі «3олотий альбом» з 80 підписами та емблемою «Службі закону Росії і Україні», переїхав до Києва й поринув у законодавчу роботу в Україні.
У Києві незабаром став генеральним суддею в добу Центральної ради, а з перейменуванням генерального суду в Український сенат — став сенатором. Двічі був міністром юстиції та одночасно — Генеральним прокурором України. Найбільш відомим як політичний діяч став Шелухін, будучи Головою делегації України 1918 р. на переговорах з РСФРР. Його яскраві промови друкувала київська преса.
Активний в українському русі, починаючи з 1905 року: голова Революційного комітету в Одесі (1917), діяч УПСФ, член Української Центральної Ради, генеральний суддя УНР, міністр судових справ в уряді Всеволода Голубовича (лютий-квітень 1918).
Найплідніший період державотворчої роботи Сергія Павловича Шелухіна — часи Гетьманату. 3 серпня 1918 р. наказом № 149 генеральний суддя С. Шелухін призначений сенатором.
Із 1921 р. Сергій Шелухін живе за кордоном, спочатку у Відні, а потім у Празі. Там стає професором карного права УВУ й Українського Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова у Празі (1924 — 25); деканом факультету права і суспільних наук, викладав теорію та кримінальне право, політичну історію України в Українському вільному університеті та Українському вільному педагогічному інституті ім. М. Драгоманова протягом 1921—1938 рр., член Українського Історично-Філологічного Товариства; голова Українського Комітету у Чехо-Словаччині (Прага) та Українського Правничого Товариства в Чехії.
25 грудня 1938 р. у Празі перестало битися серце правознавця й історика, одного з перших Генеральних суддів та Генеральних прокурорів України. Поховано С. Шелухіна у Празі.