12 листопада 1905 року на Полтавщині вийшла перша в Російській імперії україномовна газета
З’явилася вона в Лубнах під орудою палкого патріота України Миколи Шемета. Це стало справжньою подією для всієї української громади, бо треба було мати й неабияку мужність, щоб зважитися на такий крок у країні, де навіть говорити українською мовою на офіційних заходах заборонялося.
Й сама газета була на той час явищем дивним, про що свідчить незвична фраза в колонтитулі першого числа «Хлібороба»: «Вважайте, що «и» треба вимовляти як «ы», а «є» вимовляти як «йе». Звісно, не принесло видання братам Шеметам прибутків, та не пропав їх скорбний труд. І невдовзі з’явилися в нас ще два україномовні видання: у Києві — «Громадська думка» («Рада»), у Полтаві — журнал «Рідний край».
Нещодавно полтавський колекціонер Юрій Меліхов подарував мені кілька примірників «Хлібороба». Читаючи, бачиш — дещо актуально й нині. Особливо вражає «Селянський приговор» («Хлібороб» №2). Усе це дуже близько до тих проблем, про які говоримо й сьогодні.
«Року 1905, грудня 16-го, ми, нижче підписані Литвяківські селяне Вовчанської волости Лубенського повіту зійшлися на сход селянський, та обміркувавши, через віщо саме нам важко живеться, прийшли до тієї думки: у державі, при такім ладі, який був досі, наші потреби ніколи не будуть задоволені. А для того, щоб хоч трохи покращало жити нам, селянам, треба безпремінно установити такий лад Держави, щоб Державою правили не чиновники, а виборні від народу люде, котрі добре знають наші потреби і те як їм допомогти.
Отже-ж, ті потреби, що є тільки у нашого народу українського, треба щоб рішали виборні з нашого народу, збіраючись нарізно од других народів, бо тільки вони одні і знають добре наші потреби і те, як їм найкраще допомогти. Другі народи добре нашого життя не відають, і через те не можуть у наших ділах за нас рішати. Виборні українського народу повинні збіратися для українських справ в Україні, в Києві. Євреї, що живуть в Україні, мають мати однакові права з українцями.
1. Вибори і до Всеросійської Думи, і до Української Думи (сейму) повинні бути:
Загальні — щоб вибірав усякий, яких би достатків, якої віри або нації він не був, одно слово, кожен, хто має не менше 20 років. Прямі — щоб вибірали послів прямо до обох дум. Рівні — щоб ніхто не мав більш одного голосу. Потайні — щоб ніхто не знав, за кого хто подає голос, щоб кожен вибірав по совісти, нікого не боячись.
2. Доглядати за виборами у кожній волості повинні виборні люде, яким нарід вірить і доручить той догляд. А ні поліція, ні земські начальники, ні волосне начальство ніяк не повинно у ті вибори втручатись.
3. Обидві Думи повинні рішать так, щоб їхніх постанов ніхто не мав ніякого права переробити, перерішити або зовсім зкасувати. Те, що встановить, яка з тих двох Дум, повинно бути законом. Законів ніхто крім Дум видавати не має права. Усі чиновники, починаючи від міністрів, повинні бути одвічальні перед обома Думами по тіх ділах, якими кожна Дума відає.
4. Крім того треба, щоб і у нас в Україні не повинно бути ні селян, ні панів, ні міщан, а усі повинні бути рівними, з однаковими правами людьми, не повинно бути ніяких станів.
5. Щоб поліція була передана: городська — городам, повітова — земствам, сільська — громадам сільським, щоб жандарі та шпиги зараз були скасовані, бо крім шкоди та знущання з людей вони нічого не робили. Земських начальників также не повинно бути, бо вони тільки руйнують наше громадське життя і за людей нас не вважають.
6. Щоб усіма чисто ділами у губернії завідувало земство губерніальне, а по повітах — повітове. А вибори земських гласних щоб були також загальні, прямі, рівні і потайні.
7. Щоб зараз помилувані були також усі, хто боровся та страждав за політичні і релігійні справи, а також усі ті наші брати, що засуджені за земельні безпорядки.
8. Щоб смертної кари не було ніяк.
9. Щоб була воля української мови і українського друку. Через те зараз повинен бути скасований жорстокий закон 1876 року, а також і усі другі закони, що були видані проти нашого рідного слова. Щоб була воля для українського народу збіратись, закладати спілки, а також воля віри і правдива недоторканість особи.
10. Щоб народня просвіта нижча, середня і вища була дарова, вільна задля усіх людей, а не тільки багатих. Учення повинно бути безплатнє і заведено на державний кошт. По усіх же, як нижчих, так і вищих школах у нас в Україні повинна бути освіта (ученіє) на рідній, зрозумілій задля нас мові Українській.
11. Щоб кожен мав право їздити куди кому завгодно і щоб не треба було пашпортів за границю.
12. Строк уповноваження послів думських повинен бути не більше 2-х років.
13. Щоб москалі й матроси не служили більше 2-х років.
14. Щоб краще жити безземельним і малоземельним селянам, а також усім, хто хоче обробляти землю, для того всі землі государственні, казенні, удільні, монастирські, ружні і кабінетські в Україні повинні зараз без викупу перейти до українського наріду, а у Великоросії — дікоросіянам. А з часновладельческих без викупу повинні перейти землі даровані урядом, які після подарування не біли продані. А коли б згодом не вистачило, то треба викупляти і часновладельчеські на казенний кошт.
15. Повинен бути заведений зараз податок поступовий (прогресивний налог)».
Отак думали про своє майбуття лубенські селяни, «приговір» яких опублікував «Хлібороб» 20 грудня 1905 року. Минуло 100 літ. А всі селянські пропозиції — наче писані вчора. Тут і «чесні та прозорі вибори», і «чітке виконання законів», і «політична реформа», і «політичні репресії», і «статус української мови» та «безкоштовна вища освіта»... А ще — «безвізовий режим», «земельна реформа», «реформування податкового законодавства»... Всі ці проблеми остаточно не вирішені й досі!
Як писав поет, «читаєш се, і сум ляга на серце...»
Полтавська область.
Таким був «Хлібороб».