Безмежні можливості неймовірних людей

Чи відомо вам, що у нашому місті є люди, які прикуті до інвалідних
візків, так звані «візочники»?

Нічого дивного, скажете ви на це, так іноді трапляється у житті.

Нічого дивного, якби не цифра – майже триста, так, саме така кількість
 цих людей живе поруч з нами.

Це не мало. Але ми майже не бачимо їх на вулицях нашого міста.
Переважна більшість їх сидить собі по домівках і на вулицю виїжджати
не поспішають. Займаються хто чим: пишуть вірші, щось майструють чи
працюють у соціальних мережах, які, до речі, є іноді єдиним джерелом
спілкування із зовнішнім світом.

Та на міській дошці пошани віднедавна можна побачити фото активу
Громадської організації «Особи з інвалідністю «Лубни. Безмежність».

- Це було дуже несподівано, - говорить голова Громадської
організації «Особи з інвалідністю «Лубни. Безмежність» Вікторія
Широконос.

А ще вона розповідає, що це стало відкриттям для багатьох лубенців,
таким собі інформаційним приводом, оскільки після цього до Вікторії
почали звертатися люди, говорити, що це є дуже сильною мотивацією і
прикладом для багатьох інших.

 Одна жінка сказала навіть, що за сімдесят років свого життя вперше
побачила на Дошці пошани людей на інвалідних візках.

Так, ці люди є, вони живуть серед нас і досить активно проявляють себе
у повсякденному житті.

Наприклад, вже десятий рік поспіль проводять змагання із спортивного
орієнтування «Тріатлон», спільно із районним та Полтавським обласним
осередком  Громадської організації людей з інвалідністю. Такого немає
ніде в Україні, років три тому назад навіть приїжджала делегація з
Німеччини, щоб подивитися, як це відбувається.

Локації для змагань обираються і в лісі, і біля озера, єдина умова –
щоб можна було проїхати візком.

Найголовніше у цих змаганнях – це побути разом, поспілкуватися і
отримати заряд  бадьорості.

Влітку вони разом відпочивають у наметовому таборі, який  вже
одинадцятий рік діє у Котелевському районі, сплять у наметах та навіть
сплавляються на плотах.

Віднедавна інваліди Лубен мають змогу займатися у спортивному залі,
що працює по вулиці Грушевського. Це стало можливим завдяки сприянню голови
молодіжної організації «Євроклуб Лубни» Вадима Лютого.

Вікторія говорить, що у Лубнах дуже дивні архітектурні вимоги саме до
пандусів. Точніше сказати – ніяких вимог немає. Кожен магазин чи
організація будують пандуси різної висоти і довжини, повністю
ігноруючи чітко визначені будівельні норми саме до цих споруд. Їх
потрібно дотримуватися, а не просто як-небудь приліпити той пандус,
яким потім ніхто не зможе користуватися.

А що вже говорити про туалети у нашому місті! Мало того, що і фізично
здорова людина ними не може користуватися, бо їх одиниці, а для людей
з інвалідністю вони взагалі не пристосовані! Нікому з проєктантів
громадських вбиралень навіть у голову не приходить подумати про таку
категорію людей та створювати  спеціальні кабінки.

Єдиний пристосований туалет у нашому місті знаходиться в амбулаторії
сімейного лікаря по вулиці Монастирській.

Що стосується соціального таксі, яке є у нас в Лубнах на базі
Територіального центру соціального обслуговування, то людям на візках
ним також скористуватися непросто. Тому що дуже дивні норми прописані
в положенні про його експлуатацію. Ним не всі категорії інвалідів
можуть скористатися, а лише ті, хто живе сам, без родичів.

У кожного своє, індивідуальне сприйняття світу і обставин, у які
потрапляє людина. Хтось сприймає маленьку проблему, як справжню
трагедію, а для когось маленькою проблемою є неможливість вільно
пересуватися. І людина щоденно вирішує це просто.

 Так говорить Вікторія Широконос –  маленька тендітна жінка,  інвалід
з дитинства, яка попри заборону лікарів народила і виховує разом з
чоловіком сина,  готує проєкт на подання до Громадського бюджету
участі, є членом Національної спілки журналістів України, економіст за
освітою та має величезну силу духу і є справжнім прикладом для нас.

Знаючи, що багато людей у нашому місті волею долі позбавлені
можливості вільно пересуватися, ми просто не маємо морального права
впадати у відчай і жалітися на обставини життя.

Треба насолоджуватися кожним днем і цінувати те, що маємо.