Історія розвитку людства, схожа на колесо – крутиться і повторюється. Тих, хто не вчить уроків історії та не робить висновків, це колесо просто розчавлює. Людей і цілі нації. Давайте розглянемо цікаву історичну тему під назвою латифу́ндія. Латифундія це— велике приватне земельне володіння, помістя. Панування латифундизму у всі часи породжувало безземелля основної маси селянства, сприяло орієнтації національної економіки не на внутрішній, а на зовнішній ринок. У Стародавньому Римі латифундія — велике господарство, засноване на рабській праці. Римський історик, Пліній Старший, писав про те, що «латифундії погубили Італію та провінції». В Україні латифундіями називали великі магнатські маєтки з тисячами десятин землі. У сучасній Україні термін застосовується для позначення тих великих масивів земель сільськогосподарського призначення, які сконцентрували у своїх руках аграрні фірми. Починаючи з 1990-х років в Україні тривало зрощення олігархії землевласників–ладифундистів, промислових концернів, мафії та банківських магнатів у нововідроджену систему сучасної васальної залежності, що породило неофеодальну систему влади в країні з продажно–залежними бюрократією, судами, прокуратурою та каральними службами.
Слід зазначити, у сучасному світі латифундизм характерний передусім для країн третього світу. Сільське господарство переважної більшості розвинених країн базується на фермах. «В період панування феодалізму латифундії стали головною формою ведення сільського господарства і ґрунтувалися на використанні праці кріпосних селян. В 20 столітті розвиток капіталізму в сільському господарстві із збереженням підприємницьких поміщицьких латифундій відбувається в таких країнах, як Португалія, Іспанія, Туреччина, Україна, Індія, ПАР (Південно-Африканська Республіка), Родезія, а також в більшості держав Латинської Америки. Поміщики-латифундисти широко застосовують найману працю, частину земель здають в кабальну, головним чином дольову, оренду селянам. До системи латифундизму примикають і господарства промислових плантацій низки країн, що розвиваються, причому незрідка такі господарства належать не окремим поміщикам-плантаторам, а монополістичним трестам розвинених капіталістичних країн, що підпорядковують собі аграрну економіку країн, що розвиваються. Безземелля і малоземелля селян за панування латифундизму, поширення напівфеодальних форм оренди, жорстока експлуатація батраків поміщиками сприяють консервації низького рівня технічного розвитку сільського господарства, мізерних доходів селян і сільсткогосподарчих робітників, жебрацького життєвого рівня селян. Техніко-економічна відсталість латифундистського господарства обумовлена незацікавленістю більшості поміщиків в технічному прогресі сільського господарства в умовах надлишку дешевої робочої сили. У деяких, головним чином латиноамериканських, країнах латифундизм і латифундисти служать опорою реакційних політичних режимів, що незрідка насаджуються у формі військових диктатур.
Під час громадянської війни в Гватемалі землевласники-латифундисти підтримували уряди та воєнізовані формування, які є винуватцями Гватемальського геноциду першої половини 1980-х рр. У результаті актів геноциду загинули десятки тисяч людей, переважно селян, які походили з народів майя. У період з 1981 по 1983 рр. урядові сили зруйнували більше 400 селищ майя, загалом близько 1,5 мільйона селян втратили своє житло. Чимало селян були вимушені жити в концентраційних таборах і працювати на полях латифундистів» - це історичні факти. А тепер давайте спі ставимо уроки історії з подіями, які сьогодні відбуваються у нашій аграрній Україні. Великі олігархічні синдикати новітніх латифундистів володіють українськими землями та перетворили Україну в сировинний придаток. Вони виснажують землю технічними культурами, отруюють гербіцидами тільки заради надприбутків, не думаючи про людей та розвиток інфраструктури. Десятки тисяч голів ВРХ, свиноферми, птахоферми, конярство, вівчарство, тракторні бригади, чисельні автопарки та десятки комбайнів, олійниці, хлібопекарні, сільські клуби, школи, стадіони, фельдшерсько-акушерські пункти, поштові відділення, та ще багато того, що будувалося заради комфортного життя селян, сьогодні вже в минулому. Тотальна розруха і занепад, знищення і запустіння панують у більшості сіл нашого району. Кількість населення катастрофічно зменшується, Лубенщина щодня втрачає людський працездатний потенціал, найсильніші кадри, досвідчених фахівців, які виїжджають працювати за кордон. У селах залишаються доживати віку незахищені пенсіонери, які пропрацювавши в середньому по 40 років на важких сільськогосподарських роботах нині отримують 2000 пенсії.
Колиска української нації – село, величезний пласт аграріїв, які годували півсвіту відбірним хлібом, зникає. Прийшлим інвесторам потрібні тільки «швидкі гроші». За розвиток господарства і працьовитих людей ніхто не думає. Нині на землях колись заможних сільськогосподарських господарств панує розруха і занепад. Над високими бур’янами височіють тільки залишки стін від корівників та інших господарських споруд. Земля, де зовсім недавно текли молочні ріки і мед, вирощувався хліб і до хліба, сьогодні поросла чортополохом. Як бачимо, держава не зацікавлена в розвитку малих фермерських господарств. Не здогадуєтесь чому такі преференції мають латифундисти в Україні? А що ж далі? «Жити в концентраційних таборах і працювати на полях латифундистів»?