ЦІКАВІ ІСТОРИЧНІ ФАКТИ ЛУБЕН

Потрібно зазначити, що легенда про великі, приховані під Лубнами, скарби дуже поширена.

2.jpg

Один скарб, говорять, повинен знаходитися в Солониці, де розбитий поляками Наливайко кинув в "Довге озеро" усю козацьку казну - 16 барилець золота, інший - під містом, у погребах, що приховують скарби князів Вишневецьких. Люди похилого віку, які заслуговують повної довіри, розповідають, що поблизу замку літ 40 назад утворилося провалля. Воно відкрило глибокий підземний коридор. Сміливці спускалися в нього і у кінці ходу бачили залізні двері, замкнуті великим навісним замком. Ламати їх не наважилися, адже боялися обвалу, який незабаром і стався. Обвалом хід засипало. Відшукати скарб Наливайка важко, тому що не лише "Довгого озера", але й саму стоянку козацького табору визначити досі не вдалося. У 1883 році для того, щоб розкрити цю таємницю приїжджали в Лубни покійний М.І. Косромаров і В. П. Горленко. Вони були в с. Солониці, але нічого не могли добитися від місцевих старожилів - козаків. "Багато чого балакають, - пояснював історикові обережний дід, "той, що все знає". - Мабуть, тут колись щось було" .

А в навколишніх жителів є легенда "про славного лицаря Наливайка", розбитого під Солоницею поляками; "багато тисяч козаків було тут порізано, тіла їх лежали купами, і кров текла в річку, і забарвила воду, і вода стала солона"; від того й пішла назва річки й Солониці і хут. Купєвахи (Куповаги). Відомою є й казка про литаври, якими не давали спати поміщеному у в'язницю "гетьманові", і про мідного бика, у якому він був нібито спалений повільним вогнем. Місця стоянки козацького табору Наливайка зазначають неоднаково: одні в селі Солониці, інші в х. Купєвасі та Квіткиному, треті - в урочищі Сухої Солониці, верстах у 12 від Сули. В останньому пункті місцями збереглися окопи, в інших же - слідів їх немає. Можливо, пошуки за скарбами впродовж трьохсот років прискорили руйнування окопів, хоча важко це допустити з тієї причини, що татарські й навіть скіфські насипи збереглися до цього часу. В усякому разі зазначене Ф.Д. Ніколайчиком в його монографії "Первыя казацкая движения в рѣчи Посполитой" місце розташування козацького табору - "в півмилі від міста", "за мостом через Сулу" (і навіть далі у х. Солониці) сумнівне, адже війська не могли страждати тут від безводдя та голоду, бо рясно тут в джерелах і нині, навіть за нижчих рівнів усіх вод. Також і польське військо не могло терпіти тут, поблизу міста, дефіциту в припасах.

Lubny_Castle.jpg

Легенда про скарб Вишневецького вірогід-ніша. За місцевими переказами, незабаром після залишення Лубен сімейством Ієремії, у місто явилася зграя "вовгуривців", до якої пристало й місцеве посполите населення. Шляхта польська й руська зі своїми сімействами, пожитками та католицьке духовенство закрилися тоді у фортеці на Валу разом з тим гарнізоном, що залишився в замку. Там вони трималися, відбиваючи напад черні. Вал оточувала вода, а з боку міста він був захищений ровом. Нападаючі руйнували шлюзи, спускали ставки, але ніщо не могло змусити шляхту здатися, тому що в фортеці був колодязь, що давав достатню кількість води. А мулке дно спущеного ставка і майже прямовисні укоси Валу, оточеного, крім того, декількома рядами частоколу, робили штурм неможливим. До того ж з фортеці не затихав гарматний і рушничний вогонь. Довго тривала облога, і здача фортеці відбулася тільки після того, як козаки зробили підкоп під кріпосний колодязь і спустили з нього воду. Здачу прискорили ще й тому, що козаки обіцяли помилувати оточених. Ворота було відкрито, і через опущений підйомний міст виступила з фортеці процесія духовенства в повному покритті, за ними йшли жінки та діти, шляхтичі та гарнізон. Розлючена чернь кинулася в укріплення - пощади не було нікому. Трупи наповнили до верху рови, а накиданий над гігантською могилою насип з'єднав відтоді Вал із містом. Ці факти через двісті років підтвердилися частково. У шістдесятих роках при вимощуванні міського спуску, що йде від Соборної площі до Засульского мосту, недалеко від собору, виявилися купи будівельного сміття, у якому знаходили лекальну цеглу, здебільшого закруглену "напевно, від колон", дерево, що погнило, і залишки старовинного скла. Далі на Валу знайшли глибокі ями, суцільно наповнені людськими кістками, міжякими попадалися з'їдені іржею обломки мечів, ґудзиків, застібки, коралові й бурштинові намиста, шпори й тому подібне. У одній із ям серед купи кісток виявили багато шматків парчі, що добре збереглася, яка скуповувалась євреями за значну плату. Тут же двоє робітників знайшли скляну фляжку, що містила в собі густу рідину із спиртним запахом. Випивши її, вони занурилися в глибокий сон, вивести з якого їх вдалося лише з медичною допомогою. Багато зі знайдених предметів і велика колекція черепів поступили тоді в музей повітового училища, що зібрана доглядачем І.П.Мачухою. Музей надалі було "скасовано", а деякі знахідки з могили, серед яких і останній акт польського володарювання в Лубенщині, поступили в Лубенський музей К.М. Скаржинської.

klad-vishnevc-01.jpg

Цілком можливо, що, поспішаючи залишити Лубни, Вишневецький усе своє майно залишив у замку. Так можна розуміти й слова літописця: "Виїхав як могл... у легце". Напевно, що при смуті, яка настала, як князівські речі, так і скарби заможних жителів, що залишилися в місті, було сховано в захисному місці. Зі смертю князівських слуг і самих власників поховано й секрет замкових тайників; достатньою здобиччю могли послужити й неприховані цінності. Як писалося в «Літописі Самовидця», «з боку ж Хмельницького, гетьмана війська запорозького, котрий уже після розгрому військ коронних все гетьманство прийнявши, за запрошенням всього війська козацького … зараз від його боку козацтво, по різних містах розійшовшись, полковників собі понастановлявши, де тільки знайшлася шляхта, слуги замкові, євреї і уряди міські, - все вибивали, не милуючи ні жінок, ні дітей, їх майно грабували, костьоли палили, обвалювали, ксьондзів забивали, а двори, і замки шляхетські, і двори єврейські пустошили, не залишаючи жодного цілого. Рідко хто в тій крові в той час рук своїх не вмочив і пограбування того добра не чинив. І в той час туга велика людям усякого стану значною була і наруга від посполитих людей, а найбільше від гультяйства, тобто від броварників, винників, могильників, будників, наймитів, пастухів, що хоч би який-небудь чоловік значний і не хотів прив’язуватися до того козацького війська, все ж мусив, щоб позбутися того глуму і наруги і нестерпних бід у побоях, в напоях і харчах незвичайних, і вони мусили до війська приставати, до того козацтва», «… усе, що живо, піднялося у козацтво, що заледве знайшов, у якому селі такого чоловіка, що не мав або сам, або син до війська йти … а інші скільки їх було всі йшли з двора, тільки одного зоставляли …, що навіть де в містах були і права магдебурзькі – і присяжні бургомістри , і радники свої уряди покидали, і бороди голили, і до того війська йшли». Багато загинуло тоді й православних городян, «а більше усіх ремісників молодих, які голови собі голили по поясочку, чуприну пускаючи вгору голови». У той час, коли на польському кордоні козацтво завойовувало у відкритому бою політичну незалежність, на лівому березі Дніпра розгнуздана чернь "усіх забивала не щадячи ані жінок, ані дітей, маєтності грабуючи, і усе спустошуючи не зоставляючи нічого цілого". Не дивно, що після Посполитої розрухи не залишилося тоді в Малоросії, за словами очевидця "ні міст, ні сіл; одно поле і попіл; не видно ні людей, ні звірів живих, тільки птахи літають". На Лубенському "кладовищі" поховано було культуру, і на руїнах міста з муніципальним управлінням стала чернь, що збагатилася. Не знайшлося тоді на Лубенщині здібних людей, які б зайняли нові посади, щоб по управляти краєм; досить сказати, що усі перші п'ять Лубенських полковників, які користувалися правами генерал-губернаторів (Павло Швець-Омельяненко, Яків Засядько, Степан Шамлицький, Андрій Пирський і Гнат Вербицький) були люди безграмотні. Про тодішніх полковників літописець Граб’янка говорить, що усі вони були "полковники, ті що були настановлені із запорізького гультяйства, що вийшли з голоти та пошлюбили собі дочок крамарських, а потім самі до крамарства пристали, з’їхалися ті, що тільки й думали про грабунок… Раз зважившись на велику справу, на справу, що могла вершитись далеко не його розумом, гетьман та запорожці, що були приведені ним на раду, спокусилися на ще більше, повели до ще більшої руїни". Відомості вказують на декілька древніх прізвищ, джерелом збагачення яких послужив Лубенський погром, а також і великі вклади на заощадження, що зберігалися при церквах, які виявилися виморочними (без власників). За звичаєм прихожани зберігали свої скарби в церкві; у бурхливий час кількість таких вкладів збільшувалася особливо. Легенда говорить, що після Лубенської "бурі" багатьох вкладників не знайшлося. Швидко розбагатіли тоді Кулябки, Оріхівські та інші.

https://lltk.edu.ua/