НЕЗВИЧНЕ ІНТЕРВ'Ю В ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРІВ

Щороку, 22 листопада, лубенці вшановують пам'ять жертв голодоморів в Україні по вулиці Сірика, куди зазвичай приходять учні ЗОШ №4, представники місцевої влади, духовенство, а також небайдужі лубенці.

Молодь, що виступає перед мікрофоном, розповідає про мільйони життів українців, наших родичів, що були винищені голодом. Ми продовжуємо переповідати ці страшні сторінки історії нашого народу, адже сьогодні майже не залишилось живих свідків тих злочинних подій. І з кожним роком, кожна нова історія, кожен новий факт набуває все більшої цінності. Та попри це, постійні розмови про пам'ять та озвучування цифр перетворюється на бездумний ретуал, який необхідно виконати раз у рік в листопаді.

Де-не-де у вікнах багатоповерхівок все ж таки можна помітити поодинокі вогники свічок,та в переважній, гнітючій більшості люди не приділяють цьому якоїсь особливої уваги. Вони займаються своїми справами і те вшанування пам'яті, про яке постійно балакають в ці дні, не є щирим.

Тож коли під кінець заходу біля пам’ятного знака на кладовищі, що про вулиці Сірика, присутні клали квіти, можна було неозброєним оком помітити те, про що було наголошено вище.

Одні бездумно ставили лампадки і клали гвоздики, щоб виконати щорічний ритуал і нарешті піти з цього холодного місця. А інші, практично одиниці, підходили до пам'ятного знаку з болем і жалем у очах, в яких можна було помітити внутрішні переживання людини. Так із ціпочком і чотирма букетами хризантем до хреста підійшла жінка, яка обережно розклала кожен біля підніжжя пам'ятного знаку. Коли вона збиралась піти, ми вирішили поцікавитися,  чи не хоче вона розповісти щось про голодомор.

Від неочікування жінка схвильовано поглянула на нас і дістала списаний зошит, та відкривши чистий аркуш, почала великими літерами виводити слова, стискаючи змерзлими пальцями ручку: "В 1933 ВІД ГОЛОДУ ПОМЕРЛИ МОЇ ДВА ДІДУСЯ (БАТЬКО МОЄЇ МАМИ І МОГО ТАТА)".

Коли вона закінчила писати, на очах жінки були сльози. Вона відкрила інший лист, де написала: "Я Б ВАМ БАГАТО РОЗПОВІЛА, АЛЕ НАЖАЛЬ ЗДОРОВ'Я НЕ ДОЗВОЛЯЄ. ДЯКУЮ, ЩО ПІДІЙШЛИ"

І ось це мовчазне спілкування вразило набагато більше усіх почутих раніше високих фраз, які кочують з року в рік. Це була щирість і зрозуміла кожному туга за рідними, які несправедливо пішли з життя. Сумні сторінки своєї історії не варто перетворювати на бездумний ритуал жалоби, Їх потрібно відчувати і усвідомлювати в серці. Адже людська зрозумілість і співчуття йде крізь час і не стосується якоїсь певної нації чи віросповідання. Це універсальна річ, яка нас об'єднує і робить кращими.