Оборона Лубен 1941 року (частина перша)

У ці весняні дні ми пошановуємо ветеранів Другої світової війни і хочемо нагадати лубенцям про бої, які точилися на початку війни при обороні Лубен прикордонниками 94-го прикордонного полку та бійцями червоної армії.

Ці події описані безпосереднім учасником боїв Михайлом Григоровичем Паджевим у його мемуарних спогадах у книзі «Через всю війну».

ДО ОСТАННЬОГО ПАТРОНА Частина перша

7 вересня на південь від Кременчука німці раптово форсували Дніпро і великими моторизованими і танковими силами навалилися на один з полків 297-ї стрілецької дивізії 38-ї армії. 

Противник розсік дивізію і кинувся на північ в напрямку міст Хорол та Лубни. У цій обстановці не можна було дозволити ворогові оточити кістяк, головні сили Південно-Західного фронту. Однак в резерві командувача фронтом генерала Кирпоноса знаходилися лише дві дуже нечисленні, що побували в боях, стрілецькі дивізії 26-ї армії. І вони могли прибути в призначений район, за найоптимістичнішими прогнозами, не раніше 14 вересня.

До цього часу противник форсував Дніпро і в районі Черкас. А передові частини з танкової групи генерала Гудеріана, все більше оточуючи війська фронту з півночі, підійшли до Конотопа і Ромен.

8 вересня майор Врублевський отримав зі штабу 26-ї армії наказ: «Терміново прикрити загрозливі напрямки по річці Оржиця на Лубни». Полк був піднятий по тривозі. Однак зосередити його на зазначеному рубежі виявилося справою непростою. Штаби батальйонів отримали розпорядження по радіо. Далі все залежало від моторності піших посильних. Найближче до штабу полку стояв наш батальйон. Ми могли вийти до річки Оржиці в установлений термін. Решта, два батальйони, знаходилися на значній відстані від міста Лубни і розраховувати на їх швидку допомогу не доводилося.

Спочатку в місто були перекинуті лише штабні підрозділи і штаб полку. Через відсутність транспорту залишалися на місці в Драбові наші тилові підрозділи. Таким чином, полк опинився в скрутному становищі. Частина його перебувала на марші, інша частина залишалася на колишніх рубежах. Майже все продовольство і боєприпаси були в Драбові. А тут ще стало відомо, що німці наступають не тільки з південного заходу, в напрямку річки Оржиці, але і з півдня, від Хорола. Отримавши наказ вийти до річки Оржиці, підрозділи батальйону рушили в путь. Туди прямував і наш взвод.

9 вересня, в другій половині дня, ми прибули на КП роти в містечко Лазірки. Командир роти капітан Риков зачитав наказ, в якому говорилося, що рота повинна зайняти оборону біля села Савинці на східному березі Оржиці і не допустити переправи противника через річку. Залишок дня і всю ніч, роблячи лише короткі привали, ми були на марші. Вранці увійшли в Савинці. Капітан Риков наказав зайняти кругову оборону. На розвідку послали лейтенанта Симонова. Взявши у місцевих жителів човен, Симонов переправився на інший берег Оржиці. Над водою висів густий туман. Було тихо. Повернувся Симонов години через дві і повідомив, що до річки підходять німці. Ми підготувалися до бою, однак супротивник не з'явився. Мабуть, Симонов виявив передові підрозділи ворога, які переправлятися через Оржицю не стали. До вечора капітан Риков зібрав командирів взводів. Протягом дня він намагався зателефонувати по місцевій телефонній лінії до штабу батальйону, але зробити це не вдалося. Порадившись, ми прийшли до висновку, що вигідніше зайняти оборону біля села Черевки, де знаходився міст через річку. Це і було зроблено. Рота перебралася в Черевки. Вночі до мене прийшов зв'язковий і передав, щоб я терміново з'явився до капітана Рикова.

- Ось що, лейтенант Паджев, - сказав він, простягаючи мені складений вчетверо аркуш паперу, - це донесення потрібно доставити командиру батальйону капітану Королькову. Тут вказано наше місце розташування і де виявлені німці, прошу комбата дати вказівку, що робити далі. Все зрозуміло?- Зрозуміло, тільки де шукати штаб батальйону?

- Обійдіть всі села аж до Лубен, не знайдете штаб батальйону - шукайте штаб полку. Взявши з собою прикордонників Макарова і Волкова, я вирушив у дорогу. В одному з сіл у голови колгоспу ми попросили коней. Він дав нам і провідника - хлопчину років чотирнадцяти. Верхи за день ми об'їздили з десяток населених пунктів і нарешті в селі Нижній Булатець дізналися від місцевих жителів, що прикордонники зосереджуються в місті Лубни. Залишивши коней і провідника, я, Макаров і Волков рушили по дну глибокої балки, яка вела до міста. Близько опівночі ми опинилися на околиці Лубен. Постукали до крайньої хати. На стук вийшов чоловік і на питання, чи є в місті прикордонники, невизначено знизав плечима. Потім, мабуть звикнувши до темряви і побачивши на нас зелені кашкети,сказав більш доброзичливо: - Так, ваші є в школі, йдіть туди. Темними вулицями ми рушили в напрямку, зазначеному господарем будинку. Приблизно на пів дорозі нас зупинив владний окрик: «Стій! Пропуск! » З інтонації, по тому, як були вимовлені ці слова, стало зрозуміло, що ми натрапили на прикордонників. Ми назвали себе і запитали, як знайти штаб полку. Патрульні наказали нам йти вперед. Через кілька кварталів показалася двоповерхова будівля школи. У приміщенні панувала напів темрява. Мерехтів в довгому коридорі каганець. Двері в класи були відкриті, на шкільних партах сиділи і лежали прикордонники, тут же знаходилися цивільні люди - радянські і партійні працівники міста. Розшукавши начальника штабу полку майора Дейнего, я вручив йому донесення командира роти. Майор попросив почекати. Хвилин через десять він повернувся і сказав, що мене викликає командир полку. У невеликій кімнаті при світлі гасової лампи сиділи Врублевський, Авдюхін і незнайомий військовий з чотирмашпалами на чорних петлицях. Це був військовий комісар міста Лубни полковник Перепьолкін, що виконував в ту пору обов'язки командира бойової дільниці. На цій посаді він пробув недовго. Після того, як Лубни були зайняті німцями, його відкликали в штаб армії. Подальше керівництво ділянкою було покладено на майора Врублевського. Поглянувши на мене, Врублевський сказав: - Передайте капітанові Рикову: нехай рота продовжує перебувати на зайнятому рубежі. Взаємодійте з сусідньої ротою вашого батальйону, яка розташовується в селі Ісківці. Якщо обстановка зміниться, ви отримаєте необхідні вказівки. Потім, звернувшись до майора Дейнего, командир полку наказав виділити роті кілька ящиків пляшок з горючою сумішшю. Начальник арттехозброєння капітан Журба погрузив їх на машину. Ми теж забралися в кузов і рушили в Черевки. Обстановка на фронті тим часом ускладнювалася.

До 13 вересня суцільної лінії фронту вже не існувало. Розриви між нашими арміями і корпусами швидко збільшувалися, в них кинулися ворожі з'єднання і частини. 12 вересня німці зайняли Хорол. Батальйони, якими командували капітан Бурцев і капітан Тетянин, перебували ще в дорозі, а ворог вже був на підході до Лубен.

- В Лубни ми прибули під вечір, - розповідав політрук Лавров, - штаб і політвідділ полку розташувалися в школі. На ранок нас підняли по тривозі. Командир полку майор Врублевський наказав нам висунутися на околицю міста, в район двох дерев'яних мостів через річку Сулу, і зайняти там оборону. Поблизу був залізничний міст який обороняли підрозділи внутрішніх військ НКВД. Комендантський взвод, зв'язківці і штабні працівники полку негайно вирушили в зазначений район. Годині о 6 ранку на тому березі річки Сули з'явилися німецькі автомашини з піхотою і спробували з ходу прорватися через мости. Ми зустріли їх сильним кулеметним вогнем. Гітлерівці подалися назад за річку. Потім вони почали обстрілювати нас з мінометів і артилерії і знову кинулися до мостів. Піхоту ми затримали. А три танка проскочили через мости і увірвалися в місто. Дізнавшись про те, що трапилося, майор Врублевський наказав черговому частини молодшому політруку Сидоренко зібрати всіх, хто був в штабі: писарів, зв'язкових батальйонів і рот та знищити танки. Неподалік від школи група Сидоренко зустріла ці танки.

Прикордонники закидали головну машину пляшками з горючою рідиною. Однак інші танки відкрили кулеметний вогонь і наблизитися до них не вдалося. Німецькі танкісти теж не зважилися діяти далі без підтримки піхоти і відійшли. Сидоренко зі своєю групою висунувся до річки і закріпився там. Німецькі танки осідлали міст, а на тому березі зосереджувалися бронетранспортери і машини з автоматниками. У той час на північно-східній околиці міста з'явився батальйон капітана Бурцева. Бурцеву було наказано підтримати групу Сидоренко і вибити німців з моста через Сулу. Однак і гітлерівці під прикриттям сильного артилерійського вогню спробували форсувати річку.

«Батальйон капітана Бурцева контратакував супротивника, вибив з міста його передові підрозділи, - йдеться в одному з документів, - але неодноразові спроби атакувати німецькі танки на мосту успіху не мали. У прикордонників була відсутня артилерія ».

На кінець дня гітлерівці підтягли в Засулля нові підрозділи. Дванадцять танків і піхота навалилися на батальйон капітана Бурцева і групу молодшого політрука Сидоренко. Прикордонники відчайдушно чинили опір, але сили були нерівні. У цей момент в район тютюнової фабрики прибув батальйон капітана Тетяниного. Командир полку з ходу ввів його в бій. Контратакуючи фашистів, прикордонники підпалили два танка, проте були зупинені вогнем фашистів. Положення змінити не вдалося. Під натиском переважаючих сил противника батальйони відійшли і до вечора закріпилися на північ від Лубен. Не змогли відійти лише прикордонники, якими керував молодший політрук Сидоренко. Відрізана від основних сил, жменька бійців продовжувала боротися. Бійцям вдалося підпалити ще один танк, але інші, обійшовши палаючу машину, продовжували лізти вперед. У критичний момент бою, коли були витрачені всі пляшки з горючою сумішшю, Сидоренко взяв останній резервний ящик. Політрука помітили фашистські танкісти. Одна за одною по ньому вдарили кулеметні черги. Кілька куль потрапило в ящик. Сидоренко поранило в живіт. Від пляшок на ньому загорілася гімнастерка. Прикордонник Юдін зірвав з політрука палаючий одяг, перев'язав йому рану. Фашисти лізли напролом. Стримувати їх вже було нічим. Ні патронів, ні гранат, ні пляшок із запальною сумішшю. Знесилений від втрати крові, молодший політрук Сидоренко наказав бійцям вийти з бою, а сам разом з прикордонником Юдіним залишився прикривати їх відхід.

- Прийшов до тями я, - згадував Сидоренко, - в сараї біля якогось млина. Поруч зі мною лежали такі ж, як я, поранені. З'явилися фашисти. Вони навантажили нас в машини і повезли. Пройшовши через усі жахи гітлерівських концтаборів, молодший політрук Сидоренко залишився живий. Вцілому на Лубни наступала піхотна дивізія, яку підтримувало приблизно півсотні танків. Фашисти обійшли місто і, по суті, оточили полк прикордонників, що встав на їх шляху. Так ми опинилися в подвійному кільці, бо під кінець 15 вересня 17-я німецька польова армія і танкова група генерала Клейста в районі міста Лохвиця з'єдналися з 2-ю танковою групою. У числі інших частин Південно-Західного фронту опинилися в цьому мішку і прикордонники 94-го прикордонного загону. Правда, тоді ми ще не знали про це. Полку наказали обороняти місто Лубни і прикордонники діяли, виходячи з цього завдання. Майор Врублевський вирішив зняти роти нашого батальйону з рубежу річки Оржиці і прикрити ними головні сили полку зі сходу. До нас прискакав на коні збройовий майстер загону сержант Астахов і передав, щоб рота прибула в село Новаки. Йшли полями, дотримуючись дороги на Верхній Булатець. Скрізь було чути артилерійську стрілянину. Чим ближче ми підходили до Верхнього Булатцю, тим виразніше лунала стрілянина. Несподівано і навколо нас стали рватися снаряди. Не встигли ми сховатися в лісових посадках, як побачили що йдуть прямо на нас по пшеничному полю німецькі танки. Це було настільки несподівано, що спочатку ми розгубилися. Потім комусь прийшла рятівна думка - підпалити поле. Під прикриттям вогню і диму ми вийшли від переслідування. У селі Новаки нас вже чекав помічник Авдюхіна по комсомольській роботі Петро Латишев, якого я знав ще по Славутському загону. Це був товариський, життєрадісний чоловік років двадцяти семи. Латишев пояснив нам, що полк змушений був залишити Лубни і тепер його батальйони окопалися на північ від міста. Нашій роті наказано зайняти оборону у розвилки доріг біля села Клепачі і прикрити основні сили полку зі сходу.

- Чому зі сходу? - запитав Риков.

- Німці форсували Сулу і опинилися в нашому тилу, - відповів Петро.

- Ось ви і станете на їх шляху.

Висуватися до Клепачів треба негайно. Латишев розповів, як дістатися до місця, і рота рушила лісовою дорогою. Невдовзі ми підійшли до Клепачів. Не встигли ми розпочати обкопуватися, як долинув шум моторів. Всі насторожилися. Невже німці? Приготувати пляшки із запальною сумішшю! - наказав капітан Риков. На дорозі показалася бронемашина. Вона неквапливо наближалася до нас. Ось уже видно відмітні знаки. Наша. Ми вийшли з укриттів. Броньовик зупинився. З нього виліз генерал.

- Де штаб вашого полку? - запитав він.

- А ви хто будете? - поцікавився Риков. - Прошу пред'явити документи.

- Я командир 6-го стрілецького корпусу генерал-майор Алексєєв, мені потрібно бачити майора Врублевського, командира погранполка. Перевіривши у генерала документи, командир роти виділив йому супроводжуючого. Бронемашина покотила далі. Поки ми окопувалися, з боку Пирятина до Лубен підійшов бронепоїзд. Потім по дорозі проїхали автомашини з причепленими до них знаряддями. Капітан Риков організував службу охорони і дозволив людям відпочивати. Ми стали укладатися. У лісі і в селі було тихо. Однак десь за Сулою раз у раз злітали ракети, висвітлюючи сіруватим світлом низькі хмари. Зрідка там гупали вибухи і лунав приглушений тріск кулеметних черг. На світанку в Клепачі прибув кавалерійський взвод полку.

- Де капітан Риков? - запитав мене командир взводу.

- А навіщо він тобі?

- Я повинен передати пакет.

- Давай, я передам. Не злазячи з коня, Горбунов простягнув конверт.

- Ну, будь здоров.

- А ви куди?

- Наказано перебувати в Тишках, попереду вас.

Василь пришпорив коня, і взвод поскакав по дорозі. Я передав пакет капітану Рикову. - Підніміть роту і будіть людей, - наказав він, розкривши конверт. Риков зачитав наказ. В наказі говорилося, що відповідно до рішення представника командування 26-ї армії генерала Алексєєва, 16 вересня полк о шостій годині ранку переходить в наступ на місто Лубни із завданням опанувати мостами через річку Сулу. Нас підтримує артилерійський зенітний дивізіон і бронепоїзд. Надалі атаку розвивають 186-й артполк і маршовий батальйон з 26-ї армії. Генерал Алексєєв вважав, що сюди прорвалися лише слабкі передові частини противника, але перед його невеликим загоном виявилися великі сили танкової армії Клейста. Ворог, звичайно, відбив атаку, потім рушив танки. А в загоні Алексєєва жодної протитанкової гармати. Однак загін не відступив. Бійці і командири билися люто.